Відповіддю має бути фундаментальна зміна в мисленні про архітектуру медичного забезпечення, як згадувалося раніше. Якщо ми створимо медичні заклади в захищених місцях – переважно під землею, стійких до вертикальних ударів – ми виграємо здоров'я та життя медичного персоналу та поранених. Контейнерні польові шпиталі наразі життєздатні лише як компонент динамічних маневрених операцій, особливо на території противника. Однак, з обмеженою мобільністю сил, вони стануть однією з перших цілей атаки. Тому передові медичні заклади повинні розташовуватися під землею та бути оснащені операційними та відділеннями інтенсивної терапії, здатними працювати автономно протягом щонайменше 72 годин. Тільки така інфраструктура, інтегрована з ланцюгом евакуації, що включає шпиталі, пристосовані для прийому поранених, створює ефективний ланцюг виживання. Це суть сучасного медичного забезпечення: організаційна гнучкість, інфраструктура, яка захищає, а не піддає небезпеці, і, де це можливо, підтримка за допомогою нових технологій, які скорочують час втручання та розширюють можливості медиків на полі бою.
Минуло чотири роки війни в Україні. Чи робить польська армія висновки з цього збройного конфлікту? Чи ми краще підготовлені до виникнення такого сценарію?
Здійснюється багато ініціатив, але вони мають ізольований характер. Немає рішень, які б системно інтегрували всі види діяльності, щоб ми могли об'єктивно стверджувати, що військова медична служба добре підготовлена як до безпосередньої підтримки збройних сил, так і до співпраці з цивільною системою охорони здоров'я. Багато чого ще потрібно зробити, але я вірю, що в найближчі місяці зусилля в цій галузі прискоряться. Однак я не можу заперечувати цього: ми явно втратили баланс між тим, що використовує солдат для бою, і тим, що дає йому шанс на виживання у разі поранення. Ми інвестуємо мільярди в пожежні системи, але все ще розглядаємо медичне забезпечення як статтю витрат, а не як стратегічну передумову ефективності всіх інших оборонних інвестицій.
Я уявляю, що, спираючись на український досвід, польська армія впроваджує нові методи навчання, створює підземні шпиталі та організовує навчання для цивільного персоналу для підтримки армії?
Ні. Ви щойно перерахували низку заходів, які слід реалізувати, але які все ще залишаються на рівні пропозицій. Після чотирьох років війни в Україні ми повинні мати комплексні рішення для навчання з тактичної медицини та навчити наш персонал – принаймні в обсязі, необхідному для задоволення потреб оборонної операції за участю шпиталів, розташованих на схід від Вісли. Паралельно слід проводити регулярні навчання для координації медичної системи з іншими службами, залученими до реагування на кризові ситуації.
Що продемонстрував український конфлікт щодо бойової медицини? Безумовно, були порушені правила медичного забезпечення, знайомі з асиметричних операцій НАТО, наприклад, в Іраку та Афганістані.
Війна в Україні продемонструвала величезну динаміку та масштаб змін в організації медичного забезпечення на полі бою. Організація медичної допомоги зазнала глибокої трансформації з початку конфлікту – насамперед тому, що змінилося саме поле бою. Широке використання безпілотних систем призвело до того, що так звана зона смерті зараз простягається приблизно на 20-25 кілометрів. Нагадаємо, що на початку війни українці вважали, що стабілізаційні пункти, які використовуються для надання життєво важливої медичної допомоги, повинні розташовуватися в межах трьох кілометрів від лінії зіткнення противника. Наразі пропонують розташовувати їх поза 12-20-кілометровою зоною, оскільки інфраструктура, розташована ближче, буде зруйнована. Це переосмислило всю логіку організації медичної допомоги на полі бою – ключовим викликом стали перша допомога та догляд у місці поранення, а також можливість якомога швидше транспортувати поранених до району, де вони можуть отримати кваліфіковану медичну допомогу.
Наскільки ми можемо скористатися українським досвідом?
Я неодноразово наголошував, що український досвід слід розглядати як орієнтир, а не як модель для прямого тиражування. Україна — це зовсім інший операційний простір — з іншою територіальною глибиною та щільністю медичної інфраструктури, яку можна використовувати в оборонних операціях. У цьому плані Польща має явно сприятливіші умови. Те саме стосується інформаційних технологій, які в багатьох випадках можуть підтримувати медиків у діяльності, критично важливої для порятунку поранених.
Однак ця перевага не звільняє нас від врахування важливих нюансів, зокрема того факту, що систему не можна розробляти на основі фіксованих та жорстких припущень. Досвід війни на Сході демонструє, що динаміка змін на полі бою може безжально ставити під сумнів навіть, здавалося б, обґрунтовані припущення. Наприклад, питання інвестування в мобільні шпиталі третього рівня — інфраструктуру, що вимагає величезних капітальних витрат і характеризується високими бар'єрами входу та виходу — вимагає глибокого розгляду. Йдеться не про відмову від таких проектів, а про їх належне масштабування — пропорційне оперативним потребам та стійкості до загроз на сучасному полі бою. У реаліях сучасного конфлікту вирішальне значення має забезпечення високої гнучкості та адаптивності медичного забезпечення, оптимальне використання попередньо підготовленої захисної інфраструктури, включаючи підземні шпиталі, та системне впровадження нових технологій.
Які травми найчастіше отримують солдати, які воюють в Україні?
Війна в Україні виявила феномен, який раніше лише обмежено аналізувався в медичній доктрині НАТО: помітну поляризацію обліку медичних втрат. Травми середньої тяжкості, які раніше були домінуючою категорією, практично зникли. Сучасне поле бою породжує дві крайні групи постраждалих: тих, хто має легкі травми, та тих, хто отримав серйозні та дуже серйозні травми, що потребують негайного хірургічного втручання та інтенсивної терапії. Серйозні травми становлять від 20 до навіть 40 відсотків усіх медичних втрат – без швидкої кваліфікованої медичної допомоги ця кількість помре протягом першої години після травми. Масштаб цієї проблеми має вирішальне значення для планування медичного забезпечення. Численні випадки постраждалих із симптомами геморагічного шоку, опіків, поліорганних травм та баротравми створюють безпрецедентну картину медичних втрат, що вимагає медичної допомоги – часто високоспеціалізованої – яка надається в тісному контакті з ворогом.
Війна в Україні спростувала міф про «золоту годину», коли медична допомога має досягати поранених. Даміан Дуда, фельдшер, який надає допомогу солдатам у зоні зіткнення, каже, що іноді евакуація пораненого займає не лише години, а й дні.
Абсолютно – і оперативні дані це чітко підтверджують. Концепція «золотої години» – фундаментальне доктринальне припущення НАТО, розвинене майже до досконалості в асиметричних конфліктах в Іраку та Афганістані, де коаліція мала перевагу в повітрі, а рівень виживання поранених досяг рекордних 98 відсотків – виявилася в Україні міражем. Українці повідомляють, що евакуація триває не 24 чи 48 годин, а іноді навіть два тижні. В умовах, коли 40 відсотків медичної інфраструктури зруйновано в перші місяці війни, лінії евакуації систематично атакуються, а гелікоптери медичної евакуації не можуть працювати, рівень смертності серед поранених є надзвичайно високим.
В українських реаліях солдати спочатку мають самі забезпечувати себе, а через деякий час дрон доставляє медикаменти, ліки та їжу, іноді протягом кількох днів. Чи готові ми взагалі до такого сценарію підтримки солдатів у цій зоні контакту? Звичайно, я розумію, що війна в Польщі, ймовірно, не буде схожою на ту, що в Україні, де ми спостерігаємо класичну окопну війну.
Описаний вами сценарій — солдат у зоні контакту протягом кількох днів, який покладається виключно на самодопомогу та доставку припасів за допомогою дронів, — це саме той оперативний сценарій, який ми аналізуємо та до якого готуємося. У Військовому медичному інституті (WIM-BIP) ми роками розробляємо рішення, включаючи безпілотні системи для транспортування ліків та медичного приладдя, автономні платформи для евакуації поранених, а також розгалужені системи зв'язку та обміну даними. Мета цієї роботи — забезпечити солдатів та медиків, які перебувають у тісному контакті з ворогом, швидкою підтримкою — як матеріальною, так і діагностичною та для прийняття рішень. Однак слід наголосити, що український, а також фінський та естонський досвід диктують велику обережність у розробці повітряних платформ для евакуації поранених. Практика рішуче зміщується в бік автономних наземних платформ. Це не виключає повітряного транспорту, але його роль буде зосереджена, перш за все, на доставці медичного приладдя — крові, ліків та перев'язувальних матеріалів, а не на транспортуванні людей. Ось чому належна підготовка самого солдата залишається надзвичайно важливою – навчання самодопомоги та взаємодопомоги, оснащення його індивідуальними медичними аптечками, здатними підтримувати життя протягом тривалого періоду ізоляції, та, зрештою, інтеграція з безпілотною системою постачання, яка постачатиме медикаменти протягом кількох днів.
Усі згадані рішення нам доступні – ми досліджуємо та розробляємо їх роками. Однак головне те, що їх нарешті можна впровадити в рамках нової системи військової охорони здоров’я, адаптованої до потреб сучасної армії.
Чи є у нас такі платформи для евакуації?
Протягом останніх п'яти років WIM-PIB разом з Військовим технологічним університетом та промисловими партнерами AMZ KUTNO, TELDAT та Pelixar SA реалізували дослідницькі та розробницькі проекти, що складають комплексну програму цифрової трансформації медичного забезпечення на полі бою. Серед ключових проектів – MEWAMED – система дистанційної медичної розвідки та евакуації з використанням безпілотних літальних апаратів; MILGEOMED, яка інтегрує геолокацію та медичні дані в єдиному операційному середовищі; та SWD-EwMED – система підтримки рішень щодо медичної евакуації, що базується на моніторингу життєво важливих показників солдатів та покращеній ситуаційній обізнаності.
Такі рішення з'являються в Україні, але здебільшого евакуація поранених здійснюється за допомогою цивільних транспортних засобів, які мінімально обладнані для транспортування поранених. Чи готові ми використовувати телемедицину для їх лікування в ситуаціях, коли немає електрики, інтернету чи належного медичного забезпечення?
Це торкається фундаментального питання. Ключовим елементом належної організації охорони здоров’я є наявність ефективних ІТ-мереж та баз даних – системи, яка дозволяє отримати доступ до медичних даних як солдатів, так і мешканців регіону. Впровадження таких рішень – і в нас є конкретні пропозиції в цій галузі – дозволяє, серед іншого, негайно ідентифікувати групу крові пораненого та розпочати процедури підготовки до переливання крові в призначеному місці лікування, цілеспрямовано направляти пораненого до закладу з потужностями, що відповідають типу та тяжкості травм, а також на системному рівні оптимально розподіляти поранених між лікарнями, усуваючи ризик перевантаження одних закладів та недовикористання потужностей інших.
Однак ви порушуєте набагато важливіше питання: що станеться, коли вся цифрова надбудова перестане функціонувати? Український досвід нещадний: систематичне руйнування енергетичної інфраструктури, кібератаки, що паралізують лікарняні системи, та крах ланцюгів поставок виявили вразливість систем, що залежать від передових технологій. Евакуація цивільним транспортом, про яку ви згадуєте, є природним наслідком цієї деградації.
Тому ми дотримуємося принципу: використовувати технології, коли вони працюють, але зберігати повну функціональність, коли вони виходять з ладу. Це означає лікарняну інфраструктуру, здатну працювати автономно без живлення протягом щонайменше 72 годин, резервне підключення та паралельну документацію в паперовому форматі. Крім того, кожен електронний пристрій повинен мати механічний еквівалент. Не менш важливим є відновлення базових навичок: діагностика на основі фізичного огляду замість візуалізації, використання традиційних хірургічних інструментів та гемостаз шляхом перев'язки судин замість електрокоагуляції.
Впровадження цих, здавалося б, простих рішень виявляє парадокс: підготовка до функціонування без технологій вимагає більше навчання, ніж робота з найсучаснішими системами. Тому виживання залежатиме від здатності працювати на рівні медицини середини 20-го століття – використовуючи знання 21-го століття.
Чому це важливо?
Саме в цьому контексті дрони відіграють ключову роль. Вони допомагають нам визначити стан пораненої людини та тип травми. Наприклад, якщо виявлено значну крововтрату, ми зчитуємо посвідчення бійця, яке містить інформацію про його групу крові, та негайно передаємо дані до найближчого центру донорства крові та лікарні, де можуть розпочатися тривалі процедури переливання. Так само, коли виявлено опіки, інформація автоматично передається до найближчого центру, що спеціалізується на їх лікуванні, ініціюючи необхідні протоколи для госпіталізації. Це надзвичайно важливо, оскільки в цій категорії травм час реагування безпосередньо визначає виживання. Українцям бракує таких можливостей, оскільки їм бракує відповідної інфраструктури за лаштунками, і тому вони стверджують, що технології дали збій.
Американці ж застосовують протилежний підхід – вони виключають можливість пошкодження інфраструктури, яке виведе з ладу всю систему, і базують всю медичну допомогу та наступні етапи евакуації на цій цифровій інфраструктурі та потоці даних у режимі реального часу. Тому нам терміново потрібно вирішити, в якому напрямку ми маємо намір розвивати нашу систему. Я виступаю за золоту середину. У перші тижні конфлікту ми, ймовірно, матимемо функціонуючу цифрову інфраструктуру, і скрізь, де відбуваються масові жертви, ми обов'язково повинні використовувати її для сортування та управління потоком поранених. Однак з часом – якщо ми не впровадимо технології, здатні замінити інфраструктуру, яка тим часом деградуватиме – перехід на аналоговий режим буде необхідним. Саме так, як ми бачимо сьогодні в Україні.
Скільки медиків зараз має військово-медична служба, і скільки їх має бути?
Їх близько 880, має бути щонайменше 1600.
Більшість поранених в Україні госпіталізуються до цивільних лікарень. Тому природним кроком має стати інтеграція військової та цивільної громад.
Такі ініціативи вже реалізуються. Міністерство охорони здоров’я запускає проєкт під назвою «Національний центр розвитку медичних кадрів у тактичній медицині». Його лідером є Військовий медичний інститут (WIM-PIB), а також три медичні університети. Це знаменує собою прорив, оскільки компетенції медичного персоналу значною мірою визначатимуть ефективність системи охорони здоров’я під час збройного конфлікту.
Водночас ми створюємо щось безпрецедентне в польській системі – майже два роки тому інститут почав співпрацювати з місцевими органами влади, які в кризових ситуаціях є передовою в управлінні ресурсами охорони здоров’я на місцях. Разом ми розробляємо нову основу для цивільно-військової співпраці в галузі медичного забезпечення – від підготовки персоналу та інфраструктури, через визначення критичних місць з точки зору очікуваних медичних втрат, до комунікацій, транспортної логістики та постачання крові, ліків та медичних матеріалів. З’являється справжня оперативна карта медичної готовності країни, не схожа ні на що, що ми бачили раніше.
Однак ці ініціативи не утворюють цілісної, інтегрованої структури. Важливо забезпечити ефективнішу координацію на центральному рівні – тіснішу, ніж раніше, співпрацю між Міністерством національної оборони та Міністерством охорони здоров’я з точки зору гарантованого фінансування, розробку єдиних рекомендацій та стандартів, що застосовуються до всіх постачальників медичних послуг у рамках національної системи медичного забезпечення, відповідно до принципу централізованої координації та місцевого агентства.
Я повертаюся до першого питання. Чи готові ми до війни, враховуючи, що плани, припущення та програми лише розробляються? У мене складається враження, що ці чотири роки війни в Україні вислизнули з рук.
У нас є фрагментовані елементи системи – багато цінних ініціатив вже реалізуються, але вони ще не утворюють цілісного, інтегрованого цілого з окремими компонентами, підготовленими, перевіреними та взаємопов’язаними. У нас є окремі цеглинки, але у нас ще немає стіни – і час, який є в наявності для її будівництва, не нескінченний.
Джерело: rp.pl | 22/02/2026 07:54
Фото: Петро Задорожний / Державна прикордонна служба України